 |
 |
|||||||||||
|
| ||||||||||||
 | ||||||||||||
|
Головна
Путівник по місту
Карта Полтави
Історичні місця Полтави
Історія України
Герб Полтави
Герб України
З історії Полтави
Знамениті полтавці
Дослідження
Подорож одного дня
Новини на сайті
Довідка
Зворотній зв'язок
Карта сайту
 Російська
 Українська
Знамениті полтавці:
Державні, суспільні, церковні і військові діячі
Вчені
Прозаїки і поети
Представники музики і театру
Художники, скульптори і архітектори
Ніхто не забутий!
|
Симон Васильович Петлюра народився в Полтаві 10 травня 1879 р. в сім'ї, як люблять відзначати багато його біографів, візника. Але давайте уточнимо з вами цей факт. Василь Павлович Петлюра, батько Симона, був нащадком одного з козаків Полтавського полку, яким у 1701-1709 роках керував сподвижник гетьмана Івана Мазепи - кошовий Запорізької Січі Костянтин Гордієнко. Василь Павлович Петлюра прийшов до Полтави ще парубком. Тут він деякий час наймитував у "звощиках", а потім оженився на Ользі Олексіївні Марченко, яка також походила зі старовинного полтавського козацького роду. Прізвище її козацьких предків, зокрема Івана Марченка, значиться з-поміж козаків міської сотні Полтавського полку. Рід козаків Марченків був дуже побожний, як і рід Петлюр. Коли в 70-х роках XIX ст. Ольга виходила заміж за Василя Петлюру, вона, напевне, знала, що Василева мати (Анна, рано овдовівши, присвятила себе служінню Богу в чернечому постризі, організувала принаймні два жіночих монастирі: один у селі Срібному поблизу Прилук, другий - поблизу міста Феодосії у Криму, де й померла. Марченки не були тією родиною, яка давала Церкві священиків та єпископів, але моральні засади християнства міцно вкоренилися в життя багатьох поколінь. Оженившись, Василь Петлюра став візником. У 1890 році він вже мав три виїзди (тобто три так звані конки-карети для перевезення пасажирів) та наймав двох парубків (очевидно, помічників-візників). Уся родина й візники жили в старому домику по вулиці Константінівській (нині Артема) №5 (номерація будинків згідно "Табелю будинків" 1887 року), де були три кімнати і кухня". Одружившись, Василь Петлюра й Ольга Марченко утворили міцну християнську сім'ю, можливо, з дещо патріархальними традиціями дисципліни і строгості, але з незмінними рисами поваги молодших до старших, християнського благочестя, порядності й любові. "Люби дітей так, щоб вони не знали" - було правилом для Василя й Ольги. А сім'я була великою, навіть завеликою для патріархального сімейного життя українців у XIX ст. - дванадцятеро дітей. Щоправда, троє померли ще в ранньому віці. Непросто було батькам дати лад, виховання й освіту решті дев'ятьом - чотирьом синам і п'ятьом донькам. Проте невтомна праця Василя і лагідна материнська вдача Ольги сприяли тому, що велика сім’я жила дружно, не бідно, з любов'ю і піснею. Так, у цій великій сім'ї Петлюр усі гарно співали! Співали в церковному хорі, на вечорницях, вдома. Петлюри були відкритими, простими й доброзичливими людьми. Двох найстарших синів батьки спонукали навчатися у Полтавській духовній семінарії. Іван вступив до семінарії у 1899 році, але через рік помер від інфекційного захворювання. Федір семінарію закінчив, був молодшим дияконом, потім учителем Закону Божого, а згодом закінчив курси агрономів, працював у городництві. У 1911 році він раптово помер. Інші два сини – Симон та Олександр Петлюри - теж закінчили Полтавську духовну семінарію, але не висвячувалися на священиків. Симон присвятив себе спочатку журналістиці, у період української національної революції політичній та військовій справі, став одним з чільних керівників Української Народної Республіки. Олександр Петлюра присвятив себе військовій справі, став полковником Армії Української Народної Республіки. Після поразки УНР разом з усім українським військом він опинився в таборі для інтернованих у Польщі. Часто зустрічався там зі своїм старшим братом Симоном, але далі на Захід, у Францію, з ним не відбув. Ставши громадянином Польщі, працював на різних посадах у Варшаві, Вільнюсі, Холмі. З початком Другої світової війни переїхав з родиною до Рівного, де працював у адміністративно-господарчому відділі редакції газети "Волинь", яку редагували Степан Скрипник та письменник і публіцист Улас Самчук. По війні Олександр Петлюра перебував у німецьких таборах для переміщених осіб в Оффенбаху Майнц-Кастелі і Пфорц-Гаймі. У 1950 році він із сім'єю оселився поблизу озера Онтаріо у містечку Ґримсбі, Канада. Здавалося б, нарешті досягнуто спокою і добробуту, але тяжка хвороба у березні 1951 року звела його в могилу. Такою була доля чотирьох братів Петлюр. А ще в цій сім'ї, як уже згадувалося, було п'ятеро дівчат. Єфросинія - найстарша. На її долю випало доглядати молодших. Вона зазнала багато печалі через свої релігійні переконання від інших людей - свавільних і розбещених. Пішла в монастир і постриглася під ім'ям черниці Гавриїли. Тетяна одружилася з полтавським козаком Павлом Іваненком, але тривалого родинного щастя не зазнала. Померла під час пологів. Маріанна, третя донька Василя й Ольги Петлюр, одружилася з полтавським козаком Іваном Скрипником, виховала п'ятьох дітей - чотирьох синів і доньку. Четверта дочка, Марина Петлюра, 1883 року народження, була поетично обдарованою жінкою, успадкувала від матері любов до народних пісень і гарний сильний голос. За те, що була сестрою Симона Петлюри, зазнала катувань і смерті. До кінця життя не залишала батьківської хати. Феодосія Петлюра, 1885 року народження, була наймолодшою з сестер, як і Марина, стала жертвою репресій. Після поразки УНР особливо після еміграції Симона Петлюри спочатку до Польщі, а потім до Франції, для членів родини Петлюр, що залишилися у Полтаві, життя перетворилося на пекло. Батько Василь Павлович помер ще у 1909 році. Мати Ольга Олексіївна упокоїлась у 70-річному віці у 1919 році. Інші члени великої родини емігрували або роз'їхалися хто куди. Більшовики пильно стежили за поведінкою, висловлюваннями двох самотніх мешканок колись великої родини - Марини й Феодосії. Зі страху перед репресіями НКВС роками до двох сестер ніхто не заходив. "Тривалий час, особливо в 20 - 30-х роках XX століття, - писав дослідник-архівіст з Полтави Тарас Пустовіт, - це місце серед полтавців, які піддавалися тодішній пропаганді, вважалося небезпечним, так званим "петлюрівським гніздом". Люди настільки були залякані розстрілами, доносами і політичним террором, що навіть боялися з'являтись у районі, де жила родина Симона Петлюри, намагаючись обходити будинок, переходити на інший бік". Енкаведисти довго приглядалися до двох самотніх жінок, щоб схопити їх і влаштувати криваву розправу. Така мить настала в 1937 році. Знайшовся й привід: сестри Петлюри нібито прилюдно обурювалися голодомором 1932-1933 рр. і хвалили свого брата Симона Петлюру. Феодосію заарештували 1 листопада 1937 року, їй тоді було 52 роки, і її сильно катували, вимагаючи признатися у скоєнні злочинів, які їй диктували енкаведисти. Марину заарештували 15 листопада, і вона мала тоді 54 роки. Вона була неймовірно стійкою і дивилась прямо в очі своїм катам, знаючи, так як і Феодосія, що йде на певну смерть. На закид Шмигельського, що вона, Марина, "висловлювала під час продовольчих утруднень антирадянські настрої, вихваляла Симона Петлюру, вона зі спокійною усмішкою відповідала: «Антирадянських настроїв я не висловлювала, а брата Симона Петлюру я не раз хвалила, доказувала його геніальність». Через два дні після цього допиту «тройка» полтавського НКВС ухвалила сестрам смертний вирок, а 19 листопада Марину і Феодосію розстріляли в ліску поблизу села Триби недалеко від Полтави. Такою трагічною виявилася доля усіх членів цієї великої сім’ї. Але все ж повернімося до біографії самого Симона Висильовича Петлюри. Спочатку Симон навчався у Полтавській бурсі (Духовному училищі). Закінчивши її, вступив у 1895 р. до Полтавської духовної семінарії. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового “Кобзаря”, безсмертних творів Котляревського та історичної літератури. Незважаючи на юнацький вік, 19-річний Симон Петлюра був свідомим українцем, який розумів підколоніальне становище свого народу. Вплив на Симона мали не тільки родинне виховання, де жила пам'ять про козацькі корені роду й давні козацькі вольності, а й загальна атмосфера серед юнацтва Полтавської духовної семінарії. Петербурзький Священний синод суворо контролював православні семінарії й академії по всій імперії. Ректори та інспектори мали у кожному класі і в кожному гуртожитку своїх донощиків. Особливо пильно стежили за виявами так званого сепаратизму, під яким розумілося бажання багатьох молодих людей, які готувалися стати священиками, до більшої культурно-освітньої незалежності. Полтавська духовна семінарія, як і багато інших була під контролем. Проте контингент учнів набирався в основному з місцевих міських та сільських хлопців, а в їхніх родинах жив незнищенний козацький дух, тобто корінь того самого українського сепаратизму, якого найбільше боявся царизм. Брати Петлюри (а в семінарії навчалися усі троє старших - Іван, Федір і Симон) організували в семінарії таємний гурток "Братство тарасівців". Братство утворили ще 1892 року галицькі студенти, які здійснили паломництво на могилу Шевченка в Канів. Рух поступово поширився серед студентської молоді по всій Україні. Не оминув він і духовних навчальних закладів. Симон Петлюра вступив у "Братство тарасівців" у 1898 році. Коли наступного року до семінарії вступив Симонів брат Іван, він уже був, ще до вступу, членом "Братства тарасівців". Те ж саме повторилося з ще одним братом - Федором. Донощики довго не могли розкрити таємну роботу братів, бо вони, мешканці Полтави, були на виду лише на уроках, а ночувати ходили додому. Три роки Симон з братами та іншими семінаристами поширювали україномовні листівки і брошури з закликами до боротьби за волю України. Ці друковані матеріали нелегально переправляли в Полтаву з Галицької України саме мандрівні члени "Братства тарасівців". Через "Братство" Симон довідався про Українську Революційну партію (УРП), створену в Харкові Миколою Міхновським, про його палку промову на зборах партії 18 лютого 1900 року. Промова захопила Симона своєю чіткою програмністю. Тоді ж він записався в члени цієї партії. Перед самим закінченням семінарії ректорат довідався від донощиків про підпільну діяльність семінариста Петлюри і 1901 року виключив його без права скласти іспити й одержати диплом і, певна річ, без права бути висвяченим у духовний сан та посідати церковні посади. І все ж у ставленні до Петлюр і Скрипників царської влади і радянської влади є певна різниця. Царські жандарми після виключення Симона з семінарії весь час полювали за ним, намагалися заарештувати й ув'язнити за "сепаратизм". Петлюра переїздив з місця на місце. У 1901-1902 роках у Полтаві він вдома не мешкав, а переховувався у родичів і знайомих, бо його попередили про можливий арешт. Восени 1902 р. він таємно виїхав до Катеринодару на Кубань, де спочатку дає приватні уроки, а згодом бере участь в експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував Південні райони Росії, працює на посаді архівіста при штабі Кубанського війська. Потай від влади створив місцевий осередок Української революційної партії під виглядом товариства "Вільна громада", залучивши українців з числа кубанських козаків. У грудні 1903 року охранка таки вистежила Петлюру, його було заарештовано як активного учасника Чорноморської вільної громади й ув'язнено. У березні 1904 року на клопотання кубанських козаків Петлюру випустили “на поруки”, але він мусив залишити Кубань і переїхати до Києва. Живучи тут нелегально, розбудовував структури Української революційної партії, поширював її ідеї серед студентської молоді. Побоюючись нового арешту, восени 1904 року Петлюра залишив Київ і, нелегально перетнувши державний кордон з Австро-Угорщиною, прибув до Львова під псевдонімом Святослав Тагон. У Львові проживало багато втікачів з "російської" України, і Петлюрі тут не бракувало роботи з підготовки відокремлення України від Росії. У грудні 1905 року, вже після народної революції в Петербурзі проти політики царя-самодержавця Миколи II, Петлюра повертається до Києва. Провід Української революційної партії відрядив його до Петербурга для редагування журналу "Вільна Україна". 1906 року Петлюра повертається до Києва. Працював спочатку секретарем газети "Рада", а згодом - до 1909 року - редактором органу УРП газети "Слово". Сам писав статті на політичні, культурно-освітні та релігійні теми. За рекомендацією УРП у 1909 році переїхав до Москви для роботи серед тамтешніх українців. Влаштувався на скромну й непомітну посаду бухгалтера, яка слугувала йому прикриттям для важливої політичної діяльності. У 1912 році Симон Петлюра став одним з редакторів московського журналу " Украинская жизнь", покликаного об'єктивно, неспотворено інформувати московських громадян про Україну, про законність прагнення її народу жити самостійним життям у самостійній державі. Саме того року виповнилося десятиліття з початку блукань Петлюри і стільки ж років з початку його публіцистичної діяльності (перші його статті з'явилися у львівському "Літературно-науковому віснику"). В "Украинской жизни" Петлюра працював до 1917 р. Тут же, в Москві, він одружився з краянкою-українкою Ольгою Опанасівною Більською (Ольга Бельская), вінчався в Переображенській церкві села Люберці під Москвою. У Москві у них народилася єдина дитина - донька Леся. Водночас працював у "Союзі земств і міст". Москва в часи третьої державної думи - була осередком національного руху народів колишньої Російської імперії. Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він посідає у ній одне з чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах. Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з О. Саліковським став редагувати журнал "Украинская Жизнь", - орган, друкований російською мовою і заснований українцями для інформації російського громадянства у 1912 р. Це був той темний час, коли українська преса була розчавлена російською владою, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений, так би мовити, лише в перекладі російською. Тому значення "Украинской Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; навколо журналу скупчилася українська інтелігенція, до нього уважно прислухалися представники усіх національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й росіян. Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни, видрукуваний в "Украинской Жизни" і поширений в Росії та Україні.
У лютому 1917 р. Петлюра прибув до Мінська як кореспондент для висвітлення бойових дій на Західному фронті. Він проводив роз'яснювальну роботу серед вояків і офіцерів українського походження. Тут він дізнався про переворот у Петрограді та відречення царя. Невдовзі було створено Український військовий комітет Західного фронту і обрано Петлюру його головою. 22 травня 1917 р. Петлюра прибув до Києва на Всеукраїнський військовий з'їзд, де його обрано головою Українського генерального військового комітету. З цього часу почалася нова сторінка в його діяльності - як політичного і військового провідника Української Народної Республіки. У січні 1918 року, небажаючи коритися наказам згори, увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду. Виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що 1 березня 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”. У період селянського руху проти гетьманського режиму П.П. Скоропадського, Симон Петлюра який очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств, домагався проведення земельної реформи, обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 його заарештували і майже 4 місяці тримали у в’язниці. Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, де взяв активну участь в антигетьманському повстанні, оголосивши себе “головнокомандуючим отаманом”. Це викликало роздратування Винниченка, обраного головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана П.П. Скоропадського. Однак авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня його військо, яке називали “петлюрівським” урочисто ввійшло в Київ. Уряд складався з п'яти чоловік, Симон Петлюра посідав ключову посаду — головного отамана, тобто — головнокомандуючого збройними силами Української Народної Республіки. Як відомо, повстання проти Скоропадського мало успіх. До кінця 1918 р. Директорія захопила всю владу на Україні. Але ненадовго. Зі сходу на УНР почали наступати червоні, з півдня — білогвардійці, із заходу — поляки. Під їх ударами вже весною 1919-го війська УНР були відкинуті на Волинь. Дуже скоро Директорія скоротилася до трьох чоловік, а до 1920-го Петлюра взагалі залишився один. Так він став єдиним керівником Української Народної Республіки. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом з польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була приречена на поразку. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, було інтерновано. Влада Петлюри була досить демократичною. Селяни і робочі жили привільно, преса писала про все, цензури не існувало. Саме тому в газетах публікувалася інформація про єврейські (і не тільки!) погроми. Причому, не тільки про самі жахливі факти, але ще і про покарання винних. Ради справедливості варто відзначити, що більше всього на погромній ниві відзначилися білогвардійці. «Били жидів» і червоні війська. Але про це в білогвардійських і радянських газетах абсолютно нічого не було. Так і вийшло, що петлюрівці — громили, а білі і червоні ніби-то ні. 1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих, тому він перебрався до Угорщини, потім -- до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі “Тризуб”. Симон Петлюра за кордоном повернувся до політики через слово.
Того дня, 26 травня 1926 р., Петлюра як завжди вивчав новинки на вуличній розкладці паризького книжкового магазину «Жібер» на вулиці Расін. «Симон Васильович!» — почув він незнайомий голос. Він поволі обернувся назустріч чоловіку, що відокремився від протилежної сторони вулиці, в робочому комбінезоні. Незнайомець підняв револьвер.
Поліцейський, що прибув на місце події заарештував власника приватної лавки по ремонту годинників Самуїла Шварцбарда. Той і не намагався сховатися. А на суді заявив, що вбив Петлюру з помсти за єврейські погроми на Україні. Паризький суд, вислухавши усі «за і проти», виправдав вбивцю глави уряду УНР. Поховано Симона Петровича Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі. Дослідження діаспорних і останніми роками вітчизняних істориків так і не змогли переконливо підтвердити популярний міф, що за Шварцбардом стояло московське ДПУ. Пройшло більше вісімдесяти років, а в історії життя і загибелі Петлюри досі багато неясних питань. Досі ця особа залишається каменем суперечностей і розбратів між протиборчими політичними силами. При подготуванні статті використані:
* | |||||||||||
| ||||||||||||
