Раїса Опанасівна Кириченко

Кириченко Раїса Опанасівна (14 листопада 1943, с. Корещина, Глобинський район, Полтавська область. - 09.02.2005) - народна артистка України (1979); співачка (меццо-сопрано).

Народилася в сільській сім'ї. Працювала в колгоспі, потім на Кременчуцькому автозаводі контролером, де заочно закінчила десятирічку. Не здобувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в 80-х).
З 1962 року вона співала в ансамблі "Веселка" Полтавської філармонії. 1968 - соліст Житомирської, Херсонської філармоній. 1968-83 - соліст Черкаського народного хору. 1983-85 - соліст Черкаської філармонії. З 1985 - соліст Полтавської філармонії. Виступала у всіх країнах Європи, Алжірі, Тунісі, на Філіппінах, в Монголії, Австралії, Канаді. З 1986 року працювала з власною групою "Чураївна". Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченко (09.1999-10.2001). У 1979 році їй було присвоєне звання народної артистки України, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченко (1986). Повний кавалер орденів княгині Ольги. А у 2003 році удостоєна звання Героя України.

Восени 2004 року Раїса Кириченко виїхала зі своєї квартири по вулиці Зигина в Полтаві, де прожила майже 20 років, і більше вже не повернулася. Померла співачка 9 лютого 2005 року. Похована на цвинтарі села Корещина поруч з могилою мами.

У жовтні 2006 року в селі Землянки Полтавської області був відкритий музей-світлиця Кириченко. Крім того, 15-16 жовтня 2006 року в Полтаві відбувся Всеукраїнський фестиваль-конкурс "Пісенні крила Чураївни", присвячений пам'яті народної артистки України.

"У дитинстві мама мене обсмикувала: "Чого ти кричиш? Спiвай тихенько!" - розповідала Раїса Кириченко в одній передачі. - А я думала: "Хiба ж тихенько спiвають?"

У сім'ї майбутньої знаменитості співали всі. У бабусі по материнській лінії було красиве контральто, у мами - сопрано. І батько співав, і чотири старші брати. Але, як мовиться, для себе. А ось Раю - єдину дочку Опанаса Миколайовича і Марії Євдокимівни Корж - природа нагородила надзвичайно сильним народним голосом.

"Батько привіз з війни гармошку "Хохнер", - згадувала Раїса Опанасівна в своїй автобіографічній книзі "Я козачка твоя, Україна!", що вийшла в світ в 2003 році в Полтаві. - Невелика, акуратна, з блискучими куточками на хутрі, з коричневими перламутровими клавишами, а що вже дзвінка і голосиста! Та ще легка і зручна, ніби для моїх пальчиків. Заберуся, бувало, з гармошкою на вишню, та як почну співати! Радіо не було, про телевізор і не чули, тому, де бралися ті пісні, і сама не знаю. Придумувала в основному. Або переробляла те, що чула, коли грав патефон. У людей були пластинки, у нас - теж декілька, з піснями Бунчикова, Нечаєва, Русланової, обмінювалися ними. У Русланової я "позичила" популярну тоді пісню "Валянки", вона стала коронною в моїх дитячих імпровізованих концертах, які давала удома...

Вже тоді, виступаючи на табуреті з батьковою гармошкою або в шкільній самодіяльності, твердо вірила, що стану співачкою. Не знаю, звідки ця мрія узялася у сільської дівчинки, яка окрім свого села (росла майбутня артистка в селі Корещина Глобинського району Полтавської області) ще ніде не була і нічого не бачила, але, скільки себе пам'ятаю, в мріях завжди представляла себе артисткою... Хотілося, щоб слухали люди, захоплювалися, як я співаю. Тому змалку не боялася сцени, виходила на неї упевнено, сміливо". На олімпіаду по художній самодеятільності школярка Рая Корж поїхала в черевичках, які позичила її перша вчителька.

На жаль, Раїни батьки, як і більшість людей, в післявоєнний час жили дуже бідно. Діти мінялися чобітьми, щоб по черзі сходити в школу. Маленька артистка надягала удома мамині туфлі, а щоб не злітали з ніг, прив'язувала мотузками. "Співатиму в цих туфлях", - вирішила Рая Корж, збираючись на свою першу олімпіаду по художній самодіяльності. Мама, дізнавшись про це, залилася сльозами. А потім посміхнулася: "Ну, що-небудь придумаємо". Поїхав батько в сусіднє село в надії купити яке-небудь взуття для дочки. Повернувся сумним і з порожніми руками: нічого не знайшов. "Тепер мене нікуди не візьмуть, і я не співатиму!" - розревлася дівчинка. Заснула, наплакавшись від образи і безсилля. А вранці прокинулася - на стільчику стоять червоні черевички! Перша вчителька Галина Андріївна Бардакова, дізнавшись про проблему, у когось позичила їх...

Народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченко, повний кавалер ордена Княгині Ольги, Герой України Раїса Кириченко до кінця своїх днів залишалася простою сільською жінкою. У скромній глиняній хатині, яку ще в кінці 1950-х років побудували її батьки, Раїса Опанасівна і її чоловік Микола Михайлович, заслужений артист України, проводили вільний від концертів час. Завжди поспішали сюди, а не на курорти. Насамперед, як говорила співачка, надягали "концертні костюми", тобто робочий одяг. Раїса Кириченко вміла все: готувати, доїти корів, мазати хатину, полоти грядки...

- Ми могли б побудувати сучасну дачу в престижному районі, але я ніде не відчуваю себе так добре, як в рідній Корещині, в батьківській хатині, яка зберігає прохолоду навіть в літню спеку, - переконувала Раїса Опанасівна.

Раніше, коли садові дерева оподатковувалися, селяни садили на подвір'ї ясени, тополі. Повний двір таких дерев був і у Коржів.

- Рая просила вирубати їх і посадити сад, - згадує Микола Кириченко. - Минулої весни я виконав її заповіт. Підтримую порядок у великій садибі, піклуюся за могилою. Поставив на ній пам'ятний знак у вигляді бандури, гриф якої закінчується хрестом...

Раїса Опанасівна і Микола Михайлович прожили разом 42 роки. Траплялося, сперечалися, але щоб днями не розмовляти між собою - такого не було. Двох талановитих людей з'єднала любов до пісні. Познайомилися вони в Полтавській обласній філармонії.

"Бувало, поки дівчатка готуються до виступу, я біжу до баяніста за лаштунки: "Коля, підіграй мені!" - в одному з інтерв'ю розповідала співачка. - І яку пісню не попрошу, він все знав. Так і заспівалися. П'ятнадцятого грудня 1963 року я стала Кириченко".

Таланту Раїси Кириченко аплодували глядачі в Монголії, Канаді, Тунісі, Алжірі, Америці, на Філіппінах, практично у всіх європейських державах. У яку б країну вона не їздила, прагнула виконувати пісню на тамтешній мові. Але завжди з нетерпінням чекала повернення додому. Під час тривалого лікування в Германії їй пропонували німецьке громадянство. Тільки про це не могло бути і мови: у далекій Корещині її чекала старенька мама. Раїса Опанасівна пережила свою маму всього на шість років.

- Зберегти творчу спадщину Раєчки - мій борг, - переконаний Микола Кириченко. - Ось вже другий рік привожу в порядок домашню фонотеку. Допомагає в цьому звукорежисер обласної державної телерадіокомпанії "Лтава" Петро Сливка. За своє життя Рая записала близько 200 пісень. Багато хто пам'ятає її "Ой на горi два дубки", "Я козачка твоя", "Чураївна", "Мамина вишня", "Жiноча доля", "П'є журавка воду"... Але в репертуарі Раїси Кириченко були і інші хороші пісні, які звучали по радіо рідше або зовсім не звучали: "Ой вiконницi кленовi", "Чогось менi чудно", "Мать-земля моя", "Бабье лето", "Баллада о спасенном хлебе", "Алеша" и "Синовi" на слова Василя Симоненко, записана з Черкаським народним хором... Час йде, плівки розмагнічуються, і зараз доводиться їх рятувати.

До речі, "Синовi" - єдина пісня, з якою у Раї були труднощі. Нас навіть викликали в Черкаський обком партії, рекомендували утриматися від виконання або взагалі відмовитися. Адже творчість Симоненко тоді була заборонена. Але Рая співала пісню декілька років і завдяки неповторному тембру голосу була її єдиним виконавцем в хорі. У Львові глядачі по чотири-п'ять разів за концерт просили "Синовi" на біс. У 1971 році ми з хором записали пісню в студії Українського радіо. Вийшов чудовий запис. Але, на жаль, вона так і не прозвучала в ефірі: розмагнітили з відомих причин."

Щоб розкрити характер цієї прекрасної жінки і співачки до кінця - публікую тут невелике інтерв'ю, яке узяв у співачки Михайло Маслій у серпні 2000 року:

Вона жила і працювала на білому світі з ласки Божої. Відтоді, як з’явилася на світ. Відчувала це повсякчас. У 1962 році, почувши спів Раїси, простої телятниці, її запросив до професійного колективу добрий і далекоглядний чоловік на прізвище Оченаш. 12 червня 1998 року вона вдруге народилася на світ Божий у Київському інституті трансплантації нирки… Творче сходження Раїса Кириченко розпочала в ансамблях ”Веселка” і ”Льонок”, співала в Черкаському народному хорі, потім — у ВІА ”Росава”, згодом — у власному гурті ”Чураївна”. Голосу та вроді полтавської жінки аплодували в усіх країнах Європи, в Алжирі, Тунісі, на Філіппінах, у Монголії, Австралії, Канаді, США. Недуга тільки підтвердила, яку величезну любов і повагу мала Раїса Опанасівна у мільйонів слухачів і поціновувачів української пісні. Допомога звідусіль, благання і мільйонні голоси молитви — завдяки їм вона змогла перемогти.

"…Можна впевнено сказати, що мене знайшли. Я працювала телятницею на колгоспній фермі, дев’ятнадцятирічним дівчам мріяла про сцену. Але коли відчула, що маю голос, мене слухають і люблять, тоді дозволила називати себе артисткою. А так — соромилася.
Вважаю, що це моє: моя доля, моє покликання. Того, що накреслив Всевишній, ніхто не обійде. Тяжко було… Та, якщо вже йдеш до якоїсь мети, треба її досягати. Чесно терпіла, плакала собі в кулачок, розчаровувалася, хотіла все кинути, піти на завод. Але коли вранці прокидалася — душа співала знову. Дуже допомагало й те, що поруч була така прекрасна людина, як мій Микола.
— Я завжди була вірною дружиною, ніколи не жалкую про це і щаслива, що зустріла такого чоловіка. Те, що ми з Миколою все життя поруч — і на роботі, і вдома, не зменшило, а, навпаки, додало любові.
А залицяльників… ще й досі маю. Мені освідчуються багато, але все це лише слова. Якось у Полтаві до мікрофона підійшов чоловік і сказав: ”Дайте мені слово!” Дали. Ось що він промовив: ”Дружина мені вибачить, та й для неї це не новина: найбільше з усіх жінок я люблю Раїсу Кириченко”. (Сміється.)
Що стосується сучасного українського шоу-бізнесу — Можливо, я трохи відстала, адже три роки творчості було викреслено з життя… Звичайно, є у нас гарні голоси. Але за такого напливу безголосих таланту дуже важко пробитися і розкритися. Дали вже таку волю — може, це і добре, але не заповнюйте ефір самою бездарністю. Не треба, вже зовсім нехтуючи всіма людськими нормами, нав’язувати аморальність і несмак. Пісню прослухаєш (у ній переважно лише одне речення) — і що з неї візьмеш?! Може, я надто архаїчна, але впевнена: коли у пісні гарна музика, вдале слово, то вони торкаються струн серця, викликають добрі емоції.
… Я скрупульозно ставлюся до слова. Недарма одна моя прихильниця написала: ”Ваші пісні тримають мене в житті”. Ось цим дорожу. Якщо мелодія і слова співзвучні, і я ще додала свій голос і співаю через серце — воно не може не дійти до людей. Якщо ні — то марна моя справа. А народні пісні, просіяні нашими предками, співала б день і ніч.
Я мала велике щастя співати в Черкаському народному хорі, художнім керівником якого був геніальний композитор Анатолій Пашкевич. Найкраще йому писалося з Дмитром Луценком. Співала і співаю у кожному концерті їхні пісні. Проте ”Хата моя, біла хата” завше звучить особливо у моєму засмученому серці на спомин про видатного поета–пісняра.
Що ж стосується проблем зі здоров’ям — … Вважаю, що то людська енергія, любов до пісні, а через неї до мене — мене втримали. Якщо відверто, то однією ногою була вже на тому світі. Коли б позбулася усього нажитого роками майна, мені б не вистачило навіть на один місяць перебування в Німеччині.
Звичайно ж, допомогли люди, окремі колективи, виконавці. Вдячна колегам–співакам, усім, хто долучився до благодійності. Тепер буду записувати пісню ”Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога”. І, якщо дасть Бог мені здоров’я і сили, я б хотіла зробити концерт–подяку всім тим відомим і невідомим людям, які знають ціну життя і ціну милосердя. Хочу заспівати і подякувати всій Україні. А чим же іншим, як не піснею і словом, я можу віддячити?
… Коли по радіо оголосили, що потрібні кошти на моє лікування, я собі місця не знаходила, мені було соромно. Люди не вірять, що в артистів немає грошей. Я — співачка народного плану, тому, звичайно ж, не могла заробити великі гроші. Та й не та у мене популярність. Розумію, яка в мене глядацька аудиторія і яка в Алли Пугачової. Мені не хотілося, щоб люди знали, що сама собі не можу дати раду. Хоча було страшно, вже була в такій ситуації, що й не вийдеш з неї. Коли колеги побачили, що згасаю, втрачаю останнє, вдарили у дзвони. І слава Богу, що так сталося. Це все було вчасно.
Хай там як, а найголовніше зробили наші лікарі. На той час не було в Україні необхідних ліків і обладнання, яке б допомогло встановити, що робити зі мною далі. У київському інституті доклали всіх зусиль, але час від часу розводили руками — немає багатьох складників. І що робити? Помирати? Одна з моїх подруг познайомила з німцем–бізнесменом, людиною доброї душі, який працює тут. Він заплатив клініці у Бремені 20 тисяч марок. Коли приїхала туди, все вже було готове. Якби через п’ять хвилин треба було робити операцію, не було б жодних проблем. Навіть приїхав хірург зі Швейцарії. Обстеження підтвердили, що операцію робити ще не слід. Мене підтримували медикаментозно. І коли повернулася звідти до Києва, чекала ще півтора місяця того щасливого часу. 12 червня 1998 року головний наш трансплантолог Євген Якович Баран, родом з Підляшшя, зробив успішну операцію.
В Німеччині мене чотири місяці готували до операції. В Німеччині не можна робити операції з пересадки нирки іноземцеві. Мені пропонували прийняти їхнє громадянство, пропонували всі умови. Я ж не погодилася — хотіла додому. І слава Богу, що повернулася. Бог наді мною змилосердився — слава Всевишньому, я співаю і досі.
…Життя і здоров’я — це найдорожче, що може бути в людини. Коли хворіла, не хотілося ні співати, ні жити, настільки було важко. Коли полегшало, зовсім іншими очима дивлюся на світ. Інколи через свою байдужість ми запізно звертаємося до лікарів. Треба вірити медицині й, якщо закрадаються сумніви, звертатися вчасно. Приходили до мене й екстрасенси, але знала, що тільки ручечки лікаря і вищий розум мого хірурга врятують.
На операцію йшла свідомо, нічого мені не кололи. Єдине — молилася. Набралася оптимізму і трепету радості, що, може, буду ще жити.
Дуже багато людей відвідували мене в інституті: і здорові, і каліки на милицях. Молилися наді мною. Я відчула впевненість, знала — мушу перемогти. Вірю, що в кожної людини над її долею щось є — Бог чи Всесвітній розум. Не кричу, що вірю, але в душі моїй є завжди місце для Бога."

Михайло Маслій,
Фото з архіву автора. Серпень 2000 р., м. Київ

Ім'ям знаменитої співачки в Полтаві названа одна з вулиць в центральній частині міста. На стіні будинку, в якому мешкала Раїса Опанасівна, відкрита меморіальна дошка. Її ім'я має Мала академія мистецтв міста. У області вже є декілька кімнат-музеїв народної артистки. Найперша експозиція відкрилася в Полтавському державному педагогічному університеті за ініціативою його ректора Володимира Пащенко. А 14 жовтня, в день народження Раїси Опанасівни, відкрилася світлиця її імені в одному з відремонтованих класів Землянкіської середньої школи (село Землянки є центральним в агрофірмі "Землянки", куди входить і Корещина).

Зараз на Полтавщині йде збір грошей на створення пам'ятника нашій талановитій землячці. Громадському комітету з увічнення пам'яті Раїси Кириченко вдалося зібрати небагато коштів. Але сподіватимемося, що скоро в Полтаві нарешті з'явиться пам'ятник знаменитій співачці, що прославила своїм талантом Українську землю. До 14 жовтня 2011 року - річниці з дня народження відомої співачки Раїси Кириченко - у Полтаві планують відкрити на її честь пам’ятник. На сьогодні вже виділена земля під пам'ятник на вулиці імені співачки, розроблений проект, але коштів на встановлення пам'ятника немає. За минулі роки на рахунок благодійного фонду «Чураївна» надійшли тисячі гривень. «Ми однаково вдячні й відомим у регіоні фірмам, підприємцям, які перераховували по кілька тисяч гривень, і приватним особам, котрі поповнювали спільну скарбничку своїми кількома десятками гривень, — каже один із фундаторів громадського комітету, генеральний директор обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» Микола Ляпаненко. — Та особливо хотілося б відзначити колектив викладачів і студентів Полтавського державного педагогічного уіверситету імені Короленка. Щоб пошанувати пам'ять найвидатніших земляків, у цьому навчальному закладі вже не вперше, образно кажучи, пускають шапку по колу".

Сторінка Раїси Кириченко на сайті ТРК "Лтава": http://www.ltava.poltava.ua/

При підготовці статті була використана стаття: Ганни Волкової "ФАКТИ" (Полтава):
Чоловік Народної артистки України Раїси Кириченко Микола Михайлович: "Чоловіки чомусь боялися навіть наблизитися до Раї. Дозволяли собі тільки поцілувати їй ручку"

Від автора: Щиро дякую автору статті Михайлу Маслію за допомогу. 2009 г. - доповнено у травні 2011 р.