Катерина Олександрівна Осмяловська

Замість передмови.

Розповідаючи про Полтаву і полтавців, іноді мимоволі замислюєшся, наскільки несподівано складається доля і життя людей. Одні стають відомими в молодості, а потім до старості стають усіма забутими, інші в молодості невідомі, але вже убілені сивиною набувають досить широкої популярності. Третіх же доля прирікає на довічну славу.

Тут, на сторінках свого сайту, я вже описав життя багатьох людей, пов'язаних тим або іншим чином з моїм рідним містом, але саме у цій статті я хочу розповісти про досить цікаву і знамениту актрису, що народилася в Полтаві, і стала відомою завдяки уродженцю Полтавської губернії і Полтавцю, що написав прекрасну оперу. Мова піде про Катерину Олександрівну Осмяловську.

Перегортаючи деякі джерела, Ви можете знайти про неї таку інформацію:
Осмяловська Катерина Олександрівна (13.11.1904 - 16.11.1997) - актриса театру і кіно, народна артистка УРСР (1951). Народилася 13 (26) листопада 1904 року у Полтаві. Закінчила Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка (1921). Після закінчення працювала в 1-му державному театрі України імені Т.Г. Шевченка (1920-1925), у філіалі Київського українського драматичного театру імені Івана Франка (1925-1926), в Одеському державному драматичному театрі імені Жовтневої революції (1926-1930). У 1930-1963 роках — актриса Київського українського драматичного театру імені Івана Франка.

Даруванню Осмяловської близькі лірико-драматичні образи. Її героїні ліричні, жіночні, задушевні: Оксана ("Гайдамаки" по Шевченко), Софія, Маруся ("Безталанна", "Життєве море" Карпенка-Карого), Віра ("Останні" Горького , Геро, Віола ("Багато галасу даремно ", "Дванадцята ніч" Шекспіра), Ліда, Чайка, Падолист, Соломія ("Платон Кречет", "Банкір", "Крила", "Богдан Хмельницький" Корнейчука); Інгидрід ("На межі ночі і дня" Якобсона), Киріакулі ("Острів Афродіти" Парніса). Пішла з життя 16 листопада 1997 року у Києві.

От і все. За цими короткими рядками немає ані душі, ані характеру, ані людини.

У один з вечорів по електронній пошті я одержав лист такого змісту:
"Шановний Сергій Михайлович!
Знайшла на Вашому - дуже потрібному! - сайті згадку про мою бабусю, народну артистку України Катерину Осмяловську. Можу уточнити дати там, де у Вас стоїть знак питання: 1904 - 1997. Можу прислати і невелику інформацію з фотографією для розміщення на сайті. Є книга мого батька про наш родовід - там багато про Полтаву початку ХХ століття. Якщо зацікавить - можу передати-підвезти-переслати з Києва.
Успіхів Вам! Анна Липківська"

З цього листа все і почалося. Усі пошуки, листування і нарешті, як результат, ця стаття.

Молоде подружжя Осмяловських, що мало дворянсько-шляхетське коріння: Олександр Матвійович (йому тоді було 26 років) зі своєю дружиною Клавдією Констянтинівною (Муромцевою) проживали на той час у С. Петербурзі. І все начеб то було б гаразд, але життя підкидає нові випробування. За участь у якихось недозволених студентських зібраннях, а може, просто через нестриманість у висловлюваннях Олександра Матвійовича викидають з четвертого курсу Гірничого інституту, а невдовзі і висилають з Петербурга. На початку 1900 року він їде до Полтави, куди через кілька місяців перебирається і його дружина. Зберігся виданий з цього приводу паспорт, в якому зазначається, що «предьявительница сего Клавдия Константиновна Осмяловская уволена в разные города и селения Российской империи от нижеписаннаго числа по 21 августа Т.девятисотаго года».

Ось, що потім писав Олександр Матвійович про цей період у листі синові: «Хотя я постоянной службы в Петербурге теперь не имел, но имел постоянные заработки и нам хватало на жизнь, а я еще не потерял надежды продолжить свое образование. Как вдруг получил предписание выехать из Петербурга в известный срок куда угодно, только не в университетские города и не в рабочие поселки. Мама была тогда беременна Галею и денег свободных у нас не было. Меня порекомендовали в Полтаву, где производился набор статистиков. Я принужден был выехать, оставив маму на 7/2 месяце беременности. Было легко это или нет? Мама, оставшись одна, распродала всю мебель, родила без меня и на 14 день после родов выехала в неизвестную ей Полтаву за 1500 верст с 2-х недельной Галей и 7-летним племянником Шурой.

Приехав в Полтаву, она не застала меня там: я был в дальнем уезде, и, хотя телеграмма о ее приезде пришла в Земство и служащие переслали ее в Пирятинский уезд, эта телеграмма 2 дня болталась по уезду, пока не нашла меня. А ваша мама не встретив меня на вокзале, поехала в первую попавшуюся гостиницу, а на другой день, отправившись в Земство, узнала, что я, приезжая в Полтаву, останавливаюсь иногда в такой-то гостиннице, переехала сама в нее. И эти путешествия по городу она проделывала с 2 детьми. И только тогда, когда я приехал ночью в эту гостиницу, она расплакалась. И это потому, что три дня ей пришлось переносить косые взгляды номерных, не верящих, что она моя жена. И ни слова упрека мне, ни жалобы...».

Саме у Полтаві минув найщасливіший період життя Клавдії Костянтинівни та Олександра Матвійовича (вірніше, у перші тринадцять років з цього періоду).

Клімат у Полтаві (особливо в порівнянні з Петербургом) був більш лагідним і сприятливим — Клавдія Костянтинівна з інтервалами в чотири роки народила Олександру Матвійовичу ще трьох дочок: у 1904 році - Катерину (майбутню актрису Катерину Олександрівну Осмяловську), у 1908 році - Оксану, у 1912 році - Євгенію і у 1909 році - сина Олександра.

Зі збільшенням чисельності сімейство Осмяловських переїздило у більші по мешкання. Спочатку родина проживала на вулиці Новопрокладеній (нині Шолом Алейхема), потім в одному з будинків у Бистровському провулку, третім житлом була невелика, але чотирикімнатна квартира в одноповерховому будиночку на вулиці Монастирській (на жаль, так і не вдалося дізнатися у якому).

Вже згодом Катерина Осмяловська так згадувала цей період своїх дитячих років: «На Великдень, наприклад, домашній святковий стіл, на якому було: два окороки — один шинки, другий — буженини, ціле смажене порося, кільця домашньої ковбаси, 300 (!) крашанок та писанок, сирна паска та двадцять чотири печені паски висотою у лікоть – на них теж йшло 300 яєць; з півсотні пляшок вина та горілки, ваза з апельсинами та багато чого іншого, бо тоді навіть в звичайній бакалійній крамничці було все, аж до чорної ікри та колоніальних товарів. Стояв той стіл у найбільшій кімнаті, заходили похристосуватись співробітники Олександра Матвійовича, знайомі, деякі сусіди. Випивали одну-дві чарки з якоюсь заїдкою та йшли «із візитами» далі...»

...Олександр Матвійович був, мабуть, непоганим працівником і фахівцем-статистиком бо невдовзі з Повітового перевели його до Губернського Земства (нині будинок Краєзнавчого музею).

Одержував Олександр Матвійович у 1910 році близько 125 рублів на місяць, а у 1913 році – вже 150 рублів. Виходячи з того, що у тому ж Земстві зарплатня деяких чиновників (зокрема у племінника Клавдії Костянтинівни – Олександра Афанасьєва) не перевищувала 25-30 рублів, а також згадавши про «змальований» вище пасхальний стіл, можна вважати, що жила родина Осмяловських досить пристойно. Треба, проте, сказати, що і їхні сусіди по вулиці – родина машиніста-залізничника, з чиїми дітьми грались діти Осмяловських, жила майже так само, а в чомусь навіть краще, бо мала власний будинок. І все це — на тлі дуже помірних цін тих часів.

Брав Олександр Матвійович активну, щоденну (без перебільшення) участь у громадському житті міста, яке, незважаючи на віддаленість від столиць, було досить жвавим. Зокрема — в проведенні різних благодійних акцій, наприклад, у «Святі ромашки», коли дітлахи «продавали» дорослим маленькі квітки, а зароблені гроші (покупці давали хто скільки міг) йшли на допомогу сиротам (на фото маленька Катя прикріплює батькові на груди «куплену» у неї квітку); у відзначені ювілеїв видатних українців, серед яких найбільш масштабним було святкування сторіччя з дня народження Тараса Шевченка; нарешті – у збиранні коштів на пам'ятник Івану Петровичу Котляревському. Та найбільшою пристрастю Олександра Матвійовича, мабуть, усе ж був театр... Ця пристрасть у майбутньому і вплине на вибір Каті.

«Згадуючи своє життя, – писала згодом Катерина Осмяловська, – я прийшла до висновку, що велику роль в тому, що я захопилась театром, віддала йому все своє життя, відіграло місто мого дитинства — Полтава. Прекрасне, співуче місто. Затишні зелені вулиці з красивими будинками. Хоча б такі, як колишній будинок Земства, прекрасний будинок театру, та й ще багато інших... Згадую прекрасні завіси на сцені театру. На одній – пам'ятник Івану Котляревському, а на другій видно далеке село, край шляху на передньому плані сидить кобзар і грає на кобзі, а осторонь стоїть маленька сирітка і слухає кобзаря. Коли засвічувались вогні рампи, все це оживало. Здавалося, грає кобзар, гірко зітхає сирітка. Все хвилювало і зачаровувало. Враження від цієї завіси лишилось на все життя...

У ті часи в Полтаву час від часу приїздили з виставами різні театральні трупи. Своєї професійної трупи не було, але був сильний музично-драматичний аматорський гурток, в якому брали участь інтелігенція, робітники (чомусь найбільше – залізничники, шевці та інші). Постановки гуртка готувались ретельно, були вони серйозними, з добрим художнім та музичним оформленням і користувались серед населення великим успіхом. Часто участників вистав забирали у професійні театри і українські трупи Садовського, Кропивницького тощо. Так, до МХАТу було прийнято Григорія Хмару, до трупи Садовського – О.Г. Певного і багатьох інших...

Батько з охотою увійшов до гуртка, беручи участь спершу у виставах як виконавець різних ролей, а потім працюючи в керівництві гуртка: і режисирував, і – під псевдонімом Байда – грав як героїчні, так і характерні ролі.

Ми, діти, часто бували на спектаклях. Для нас ставили чудові дитячі вистави – «Тома Сойєра», «Хатину дяді Тома», «Чарівну флейту», «Івана Царевича» та інсценізації казок з різними вражаючими ефектами. Подивившись вистави, ми й самі потім грали для інших дітей. Причому грали все, що бачили в театрі, одного разу навіть «Тараса Бульбу». А головного героя грала я. І, сидячи в позі Тараса, копіюючи батька, який грав на сцені цю роль, одягнувши велику смушкову батькову шапку, мені здавалося, що не мале дівчисько, а сам Тарас Бульба сидить і сумує за своїми синами...»

Почала грати у тому аматорському гуртку і Клавдія Костянтинівна, хоча для неї це було дуже важко, бо не володіла як треба українською мовою. Залучали до деяких вистав і дітей.

У вересні 1914 року починається Перша світова війна. На війну пішов племінник Клавдії Костянтинівни двадцятирічний Олександр Афанасьєв (збереглась дотепер «Записная книжка 33-го пехотнаго Елецкаго полка – Афанасьєв Александр Александрович»: полк, до речі, дислокувався у Полтаві).

У грудні 1916 року Олександр Матвійович викликає родину до Катеринослава. Вони оселяються в одному з лівобережних районів міста. А на початку 1918 року родина Осмяловських опиняється у Києві. У цей час Київ знаходився у полум’ї Громадянської війни. Осмяловський працює у тимчасових міністерствах. Катерина у 1919 році закінчує сьомий (останній) клас гімназії, яку було перейменовано на трудошколу.

Але захоплення театром з полтавського періоду життя не відпускає її думки і бажання. У Києві вона вже з 1918 року (тоді ій виповнилося 14 років) займалась на театральних курсах, у 1919 році по закінченні трудшколи вступила до Вищого музично-драматичного інституту ім. Лисенка і у 1921 році закінчила його. Ще студенткою у 1920 році її приймають до Першого Державного театру ім. Шевченка, а з 1921 року починаються мандри з цим театром по всій центральній Україні. Ще у Києві Катруся знайомиться з молодим актором Лесем Липківським (сином відомого церковного діяча Василя Липківського).

У 1923 році обидва разом з театром імені Т. Шевченка рушають у більш ніж дворічні мандри по всій Україні, починаючи з такої рідної Полтави. 20 листопада доля занесла їх до Пирятина, де вони і одружилися.

Тепер з театром мандрували вже не два молодих актора, а молоде акторське подружжя.

За Полтавою були Харків, Дніпропетровськ, Черкаси, Чернігів, Прилуки і знову Полтава аж до осені 1924 року, коли у значної частини трупи виник конфлікт з директором Дмитром Ровинським, тому трупа почала розпадатися.

У 1926 році Лесь Липківський та Катерина Осмяловська переїздять до Одеси, де працюють у Одеському державному драматичному театрі імені Жовтневої революції. Осмяловська грає багато, здебільше ліричні ролі (зокрема, стає першою на українській сцені Есмеральдою в інсцинівці «Собору Паризької Богоматері» Гюго) – і швидко завойовує любов і авторитет серед публіки.

У 1936 році на на кіностудії «Українфільм» Іван Кавалерідзе зняв фільм «Наталка Полтавка» - першу українську кінооперу — екранізацію опери Миколи Лисенка, створеної за однойменною п'єсою Івана Котляревського. Стрічка – комедійна, але Катерина Осмяловська, яка зіграла у цьому фільмі Наталку, в ній жодного разу не посміхається. Незважаючи на щасливий фінал фільму, є в нім прихована драма тієї епохи. Прем'єра стрічки відбулася у Києві в листопаді 1936 року. Під час зйомок Катерина Осмяловська була вагітна, і втому ж листопаді народила сина Костянтина.

У грудні 1936 року прем'єра фільму відбулася і в США. У той же час «Наталку Полтавку» там зняв емігрант Василь Авраменко танцюрист і хореограф. Він мав в США власну кінокомпанію – «Первая говорящая украинская фильма». Обидві картини показували майже одночасно. І фільм Кавалерідзе, зроблений під радянською цензурою, без англійських титрів, переміг. Він ішов три тижні поспіль у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де навіть голлівудські бойовики не трималися так довго.

У цей період актриса грає вже у Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка.

Та настав 1963 рік, і Осмяловську разом з групою провідних акторів керівництво театру ім. Ів. Франка – чи то за власною ініціативою, чи то виконуючи директиву згори – відправило на пенсію. 43 роки Катерина Олександрівна віддала театру, з них 33 – саме театру імені Івана Франка. Образа виявилася надто болючою.

Так сталося, що вона, яка до цього не жалілась на долю, бо мала і щасливі хвилини, і успіх, і певне визнання, зробила в мистецтві далеко не все, що могла. Багато чого не зіграла в театрі, а ще більше – в кіно. Хоча й була фотогенічною, а от крім «Наталки Полтавки» не сталося нічого значного – знялась лише в епізодах у трьох «прохідних» фільмах: «Нескорених», «Олександрові Пархоменку» та «Перекопі»...

Перелік ролей Катерини Осмяловської в Театрі ім. І. Франка навряд чи багато скаже сьогоднішньому глядачеві: Юлія Булатович із «Кадрів» та Марія з «Дівчат нашої країни» Микитенка, Жанна Барб’є з «Інтервенції» Славіна, Ліда з «Платона Кречета», Оксана з «Загибелі ескадри», Соломія з «Богдана Хмельницького» – власне, ролі у всіх п’єсах Корнійчука, котрі тоді регулярно з’являлись на франківському кону. А ще – Віра з «Останніх» Горького, Попова з «Вас викликає Таймир» Галіча, Тоня із «Старих друзів» Мілютіна...

Більш знайомими є імена героїнь української класики – Софії з «Безталанної» та Марії з «Житейського моря» Карпенка-Карого, Оксани з «Доки сонце зійде...» й Одарки з «Дай серцю волю...» Кропивницького і, звичайно, Анни з франкового «Украденого щастя», а якщо додати графиню Розіну із «Весілля Фігаро» Бомарше, шекспірівських Геро з «Багато галасу даремно» та Віолу з «Дванадцятої ночі», плюс омріяну, але так і не зіграну ібсенівську Нору, то фахівцеві стане зрозумілим: це – «територія» ліричної героїні, якщо під «лірикою» розуміти весь діапазон переживань та емоційних проявів, від чистого наїву до неприхованого драматизму.

Не так, як у дружини, склалася кар'єра Леся Липківського. Але він, як і вона, присвятив усе своє життя театру. Десять останніх років він віддав посаді завідуючого режисерським управлінням театру імені Івана Франка і так звик до цієї «лямки», що проводив у театрі весь день – з ранку до вечора. Як міг, допомагав акторам – на їхні прохання змінював черговість виступів, відпускав із репетицій в разі нагальної потреби і брав на себе відповідні переговори з режисерами, давав гроші в борг і не завжди отримував їх назад (щоправда, гроші невеликі, та все ж…). Добре пам’ятають його ті, які пройшли в 60 – 70-ті через Театр ім. І. Франка та студію при ньому. Кажуть, незмінно стояв на вході – у вишиванці чи в елегантній краватці-метелику – і записував тих, хто запізнювався на репетицію чи виставу. Але робив це незле, по-інтелігентному, ніби вибачаючись. Ніколи ні на кого не доносив – і ніхто й гадки не мав ображатися на нього за сумлінне виконання службових обов’язків.

Проте з «начальством» усе було значно гірше. У 1972-му, після чергової «розмови» з директором, ледь прийшов додому. Полежав трошки і хотів, незважаючи на умовляння рідних, знову йти до театру. Але йому стало гірше, він знепритомнів. «Швидка» констатувала інсульт…

Подружжя прожило разом 62 роки – «аж доки смерть не розлучила їх», як пишуть у романах.

З 1963 року Катерина Олександрівна увесь свій час віддавала дітям та онучкам, до театру ім. І. Франка ніколи не ходила, з керівництвом стосунків не мала, хоча, заради справедливості, треба згадати, що в останні роки (доволі сутужні 90-і) нова дирекція театру стала надавати старим акторам доволі відчутну допомогу.

Не стало актриси 16 жовтня 1997 року. Похована разом з чоловіком у Києві на Байковому кладовищі.

Ганна Констянтинівна Липківська, Бояренцев Сергій Михайлович. Жовтень 2010 р.

• Дуже вдячний онучці Катерини Олександрівни Ганні Констянтинівні Липківській за інформацію і допомогу в написанні цієї статті.
• Для написання статті використана книга Липківського К.О. "Тіні незабутніх предків" (К, 2003).
• Фото з архіву сім'ї Липківських-Осмяловських